Чи варто бути «розгрібачкою бруду»?

Мало подати в ефір позицію: «Йде дощ»

і альтернативну позицію «Світить сонце»,

— важливо вийти на вулицю і самому

перевірити, яка погода.

(зі «Звернення руху «Стоп цензурі» до журналістів з нагоди професійного свята»)

               Працювати журналістом у нашій країні стає дедалі важче й небезпечніше. По-перше, незважаючи на гарантовану Конституцією свободу слова, депутати вносять законопроекти, які обмежують права журналістів, бо мають неоднозначне трактування. По-друге, методи сумнозвісних 90-років активно використовуються і в наш час, щоб змусити незалежних і принципових замовкнути: підпалені будинки, побиття, погрози, шантаж, фізичне усунення…

               Не є великою таємницею, що більшість ЗМІ належить впливовим політикам або бізнесменам, і тому лобіюють їхні інтереси. Хтось обирає розважальну, спортивну журналістику, нейтральні теми для публікацій, уникаючи гострих тем, болючих питань, актуальних проблем. Дехто береться за економічно вигідні пропозиції та «замовлені» проекти, нехтуючи журналістською етикою й виправдовуючи себе реаліями нашого життя. Проблема схожа на замкнуте коло: ЗМІ не мають можливості бути економічно незалежними через нерозвинену економіку, непоширене соціальне підприємництво в Україні, вимушені шукати спонсорів, меценатів, які, в свою чергу ставлять умови й замовляють потрібний медіа-продукт. А поки журналісти не висвітлюють об’єктивно й достовірно суспільні, економічні, політичні проблеми, вони залишаються невирішеними. Про щось взагалі мовчать. Та чи стає наше життя від цього кращим? Суспільство завжди створювало міфи і вірило в ілюзії. І ЗМІ у цьому відіграють значну роль. Інколи соромно, що журналістика перетворюється на дешеву пропаганду чи агітацію, стає допоміжним засобом у маніпулюванні суспільною думкою. Та чи в цьому покликання справжнього журналіста? Медіа в першу чергу бізнес? Чи варто тоді бути «розгрібачем бруду», братися за найскладніший жанр — журналістські розслідування? Чи потрібно це комусь?

               Особисто я ніколи не любила народне прислів’я «моя хата скраю», хоч існує думка, що саме воно висвітлює одну з характерних рис менталітету українців. Вважаю, що лише коли ми усвідомимо себе відповідальними за все, що робимо, про що говоримо або пишемо, зможемо досягти рівня життя гідного ЛЮДИНИ в Україні як державі з європейськими цінностями. Мені лише 13. І цей факт поки що можу використовувати на свою користь. По-перше,навряд чи мене через вік сприйматимуть серйозно, щоб піддавати цензурі чи переслідуванням. По-друге, я не залежу від спонсорів, головних редакторів і не боюся втратити роботу, а тому можу вільно говорити про те, що хвилює.

               З дитинства я люблю читати. Одним з найулюбленіших моїх письменників є Марк Твен, який, до речі, був і професійним репортером. Тому, зацікавившись саме його журналістською діяльністю, я прочитала не лише «Пригоди Тома Сойера», відомі більшості моїх ровесників, але й статті «Мои первые подвиги на газетном поприще», «Территориал энтерпрайз» та інші. Семюель Клеменс (справжнє ім'я М.Твена) є першовідкривачем жанру журналістського розслідування, піонером журналістського руху «макрейкерів» — «розгрібателів бруду», (за висловом Теодора Рузвельта), які розвінчували продажних суддів, чиновників, політиків, публікували викривальні матеріали щодо корупції, торгівлі людьми, екологічно небезпечного будівництва тощо, які окремі особи чи організації хотіли б залишити в таємниці. Надихнувшись цією людиною, я почала писати про все, що мені болить. Конкурси у школі стали першою сходинкою. Так, свій погляд на війну як причину зла, я висловила в есе про життя однолітків-переселенців із зони АТО (надруковано в збірнику життєвих історій «(Не)дитячий погляд на війну» /упор. Тарас Олексин.- Львів:ЗУКЦ, 2018). Спілкування з ними, учасниками військових дій наштовхує на низку журналістських розслідувань, бо деякі питання протягом чотирьох років так і залишаються «темними плямами».

               Проте, я цікавлюсь не лише політикою. Мене турбує стан екології та проблеми збереження навколишнього середовища. В планах провести розслідування «Чому вмирає річка Уди?» та «Куди зникають ліси?». Також не можу залишатися байдужою до проблем свого села, зокрема об'єднання територіальних громад, хочу зрозуміти, чи зміниться на краще життя односельців, якщо зараз бюджет сільської ради наймізерніший у районі, інфраструктури майже ніякої. Хочу з'ясувати : «Що очікувати «безприданниці?» Кожного дня, дивлячись, як ремонтують дорогу обласного значення «Зміїв-Харків», та співвідносячи магічні дії ремонтників зі словами Володимира Гройсмана, прем’єра-міністра України, який зазначав, що «2018 року відновлення українських доріг буде відбуватися за трьома напрямками: ремонт доріг, контроль якості, неякісний торішній ремонт виконавці будуть переробляти за власні кошти і не будуть допущені до виконання ремонту цього року, а також ваговий контроль», я не можу зрозуміти «Автодор» все ж голий?» чи «Прем'єр –міністр часом не Шахрезада?»

               Плани, теми, проблеми, бажання провести власні журналістські розслідування, щоб дістатися істини й донести правду до людей, є. Немає досвіду. Саме тому хочу повчитися цього у досвідчених майстрів-професіоналів, аби не стати «чорним» репортером або жертвою маніпуляцій, замаскованих під журналістське розслідування.

               Хочеш змінити світ, почни з себе, кажуть філософи. Відпочивати на природі, біля річки люблять усі, а от збирати сміття після гулянь лише одиниці: важко, можна поранитися, забруднитися... Проте, потреба сьогодення в небайдужих, готових розгрібати бруд у всіх сферах суспільного життя, зростає. Тож на питання, чи варто бути «розгрібачкою бруду», особисто я для себе відповідь знайшла. По-перше, хочу запропонувати одноліткам обговорювати на сторінках соцмереж, газетних шпальт все те, від чого залежить наше майбутнє. Свою думку маємо доносити до дорослих. Можливо, таким чином формуватимемо громадянську відповідальність. Навіть якщо неповнолітні, ми все ж громадяни своєї країни. Й до того часу як підемо до виборчих дільниць, повинні навчитися відрізняти зерна від плевел, щоб не наступити на ті ж самі граблі, що й виборці попередніх кампаній. Гарні гасла і звіти, на превеликий жаль, не мають реального втілення — покращення рівня життя українців. Тож, настав час з'ясувати: чому і як це змінити? По-друге, отримавши знання й досвід, матиму за честь приєднатися до «розгрібачів бруду», продовжуючи традиції не лише улюбленого Марка Твена, а й таких журналістів, як Павел Шеремет, Георгій та Мирослава Гонгадзе, Олеся Бацман, Тетяна Николенко та інших.

               Я готова «вийти на вулицю й самій перевірити, яка погода». Заклик почуто. Виклик прийнято. Залишається здобути досвіт, бо як говорив Томас Карлейль: «Досвід — учитель, що дуже дорого бере за уроки, та ніхто не навчає краще за нього». Для мене це дуже важливо, бо я хочу знати, де та тонка грань між чесним журналістом та жовтою пресою і як, незважаючи на сучасну владу, залишитися журналістом, вірним своїм переконанням, журналістській етиці, свободі слова й корисному своєму народові, суспільству.

Дар’я БАЦЬКО, гурток «Медіакуьтура» ЦДЮТ № 5 Харківської міськради